Ухвалення Основного Закону 28 червня 1996 року було одним з етапів утвердження української державності.
Власне, реальна, а не декларативна, як у радянський час, Конституція, що визначає принципи взаємодії між суспільством і владою, гарантує права і свободи людини, стала можлива лише після відновлення Україною незалежності та була тісно пов’язана з цим процесом.
Робота над прийняттям Основного Закону незалежної держави Україна почалась у 1992-му і тривала майже 4 роки. Періодично її супроводжували гострі дискусії, зокрема довкола державних символів, державної мови, статусу Криму. Вони, можна сказати, відобразили протистояння між тією частиною політичних сил, які тяжіли до радянського минулого, і тими, які прагнули утвердити і зміцнити незалежну державу.
Наша Конституція визначає, що Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Вона гарантує нам права і свободи і забороняє дискримінацію. У Конституції закріплений суверенітет Української держави над всією її територією, яка визнається недоторканною. А захист цього суверенітету і територіальної цілісності є найважливішою функцією держави і справою всього Українського народу! Дієвість цієї норми Конституції українцям доводиться демонструвати і сьогодні.
Наша Конституція справді зорієнтована на людину, гуманістичні цінності та правові відносини між суспільством і державою. Такою вона є, зокрема тому, що, попри досвід життя в тоталітарній системі та наявність колоніального минулого, українським землям був властивий пошук норм і засад, які б регулювали взаємодію між населенням і владою. В українській, навіть доволі давній, історії були тривалі періоди, коли влада правителя не була абсолютною та нічим не обмеженою. Власне, це також робить нас частиною Європи та істотно відрізняє від Росії.
